Дитинство вважається найпрекраснішою порою в житті людини. Це безтурботний час, коли головне завдання полягає у відвідуванні дитячого садочка, школи, спілкування з однолітками, засвоєнні нового та цікавого. Але на превеликий жаль війна, яка прийшла на українську землю калічить людей і їхні долі.
Через війну в наших дітей тепер дорослі очі. Але досвід життя і майбутнє кожної української дитини безцінні. Сьогодні розповімо історію хлопчика, на якого також вплинули події сьогодення. Хоча і живе цей хлопчик у відносно спокійному регіоні, де не так часто лунають тривоги та не чути вибухів. Проте сім’я цього хлопчика на собі дуже добре відчуває, що таке переживання, неспокій та постійна тривога за близьку людину. Тому що батько цієї дитини захищає наш мир та спокій.
Тато тринадцятирічного Івана пішов на війну 24 лютого 2022 року. З розповідей мами, хлопчик дуже важко це переніс. Він став замкнутим, мовчазним і дуже часто плакав, хоча і не хотів, щоб ці сльози хтось бачив. Мама неодноразово пробувала поговорити, пояснити і просто підтримати Івана, але це допомагало недостатньо.
Згодом і вчителі і однокласники почали помічати відстороненість Івана від усіх. В моменти, коли батько приїжджав на нетривалі відпустки, хлопчик не хотів йти до школи, старався увесь свій час проводити з найріднішою людиною. Найболючішим завжди був момент прощання.
Вже в ці хвилини Іван навіть не намагався стримувати своїх сліз та емоцій, а декілька днів опісля були дуже важкими для всієї сім’ї. Мама вже , напевне, не настільки хвилювалася за чоловіка, скільки перейнялася емоційним та психологічним станом свого сина.
Саме на цей період припали і відвідування класом Івана занять з Безпечного простору в кімнаті Карітас. На перших заняттях хлопчик був мовчазним, але зацікавленим. Соціальні працівники знали про проблему, тому намагалися якомога більше заохотити хлопчика до відвідування зустрічей. На перших заняттях хлопчик мовчки слухав, спостерігав, але активності не проявляв. Вже на третій зустрічі, під час якої група говорили про керування своїми реакціями Іван почав проявляти себе та дуже хотів поділитися своїми історіями.
Здивувало всіх і те, що він проговорив саме про те, що його болить. Наскільки гостро і пронизливо він відчуває відсутність тата. Коли хлопчик побачив, скільки людей його слухають уважно, співпереживають разом з ним , він захотів говорити ще більше. Іван зрозумів, що говорити про свої емоції не соромно, а важливо, тому що тебе розуміють і підтримують. Після цієї зустрічі Іван часто підходив і запитував про те, коли наступне заняття, йому хотілося відвідувати простір і просто в позаурочний час, спілкуючись з соціальними працівниками. На наступних заняттях Іван був активним, брав участь в обговореннях усіх тем, із задоволенням грав у активні ігри.
Одного разу хлопчик мав прийти після уроків в Безпечний простір на майстер клас по виготовленні стрітенської свічки. На велике здивування працівників, Іван не прийшов. Запитавши класного керівника, де хлопчик, вчителька відповіла, що його декілька днів не буде в школі, тому що приїхав тато. Саме ця ситуація і стала рушійною і показовою для соціальних працівників.
Адже в день, коли батько повертався на фронт, мама хлопчика подзвонила і сказала, що вперше Іван спокійно та із впевненістю, що все буде добре провів тата на потяг, проговоривши йому всі свої емоції. Також мама повідомила, що почала помічати зміни в хлопчика саме під час відвідування занять із Безпечного простору.
Важливо підкреслити і те, що навіть після закінчення модулю «Простір моїх змін» Іван та соціальні працівники підтримують міцний зв’язок.
Якщо є підтримка від дорослих, зокрема від вчителів чи наставників, дитина може впоратися із своїми переживаннями, емоціями та відновити своє повноцінне життя.
